|
194-ті роковини від дня народження Апостола українського духу,
Великого Кобзяря Тараса Шевченка у Львові знаменувалися цілою низкою
патріотичних заходів. Сюди належать дві непересічні події , що
зацікавили львів’ян і гостей Галичини своєю неординарністю й
значимістю. Це виставкова Шевченкіана з фондів Львівського Палацу
Мистецтв: живопис, графіка, фото пам’ятників Т.Г.Шевченку в Україні,
видання «Кобзаря», включно прижиттєві, посмертна гіпсова маска
великого поета...
Але величезним відкриттям і в першу чергу для галичан виявилися
виступи вченої із Санкт-Петербурга, українки, яка народилася у сім’ї
письменника з Києва Миколи Шпака, потім два роки навчалася у
Львівському університеті, Тетяни Лебединської. Після від’їзду ще в
50-х роках минулого століття до тодішнього Ленінграду ця непересічна
жінка не полишила поза власним серцем тематику українства й
українців. Нині пані Т. Лебединська – кандидат філософських наук,
доцент, член Спілки письменників України. Після багаторічної роботи
на кафедрі в Ленінградському університеті, в технічних інститутах зі
світовим ім’ям нині, як пенсіонарка, працює за контрактом в
бібліотеці Російської Академії Наук у Санкт-Петербурзі. Перебуваючи
у Львові на запрошення Міжнародного інституту освіти, культури та
зв’язків з діаспорою Національного університету «Львівська
політехніка», у ексклюзивному інтерв’ю пані Т. Лебединська повідала
досить цікаві факти з власної біографії та з життя українців у
Північній столиці Росії часів XVIII-XIX cт.
«Я, чесно кажучи, не шкодую від того, що все життя пропрацювала у
цьому дивовижному місті, яке інакше, як містом-музеєм і не назвеш.
За тих часів, коли навчалася в Ленінградському університеті, я не
вміла говорити російською мовою, тому упродовж чотирьох семестрів
складала іспити й заліки українською. Та що там багато говорити:
якби залишилася у Львові, ніколи б не зробила стільки, як це мені
вдалося в Росії, і в першу чергу у сенсі відновлення пам’яті
видатних українців, які свого часу творили «на брегах Невы»… У
відносинах між викладачами й студентами не було жодної зверхньості
чи фамільярності. Студетнів називали на «ви», як дійсних партнерів у
царині знань. За тих часів, коли я закінчила навчання у Ленінграді,
наукова атмосфера була надзвичайно сприятливою. Так званими
«буржуазними націоналістами» тут не забороняли займатися в
історичному сенсі.
Наукову діяльність розпочала на кафедрі Піотровського-батька зі
спеціалізації археологія. Займалася історією ХVIII-ХІХ ст. на
відміну від усіх, котрі поринули в курс історії КПРС. Дипломна
робота детально розкривала тему антиукраїнської цензури «Заборона
українського слова в царській Росії».
Але у подальшому все моє життя було присвячене Шевченкіані. У більш
зрілому віці зайнялася проблемами українського
«народовольства», тобто участі української інтелігенції у боротьбі
проти самодержавства, за визволення народів імперії від гноблення.
Ця тематика лягла в основу дисертації, адже найвизначніші українці
на російських теренах брали участь у цьому прогресивному русі. Це
доволі відомі особистості, такі як Мокієвич, Юрковський,
Судзіловський...
Власне народовольці й займалися розповсюдженням творів Т. Г.
Шевченка посеред різних прошарків населення. Лавров, Ткачов, Бакунін
передбачили необхідність становлення в Росії «критически мыслящей
личности». Вважаю, що тема нонконформізму й по сьогодні залишається
актуальною. Адже демократія немислима без існування виваженої
критичної думки наукової еліти. І то однаково, як в Україні, так і в
Російській Федерації.»
-Тетяно Миколаївно, сьогодні у Нашому місті Ви репрезентували
неординарну за змістом і за оформленням спільну з фотохудожником
Петром Тарасенком книгу «УКРАЇНСЬКИЙ НЕКРОПОЛЬ САНКТ-ПЕТЕРБУРГА»,
яка щойно вийшла друком у київському Видавничому домі «Стилос».
Розкажіть читачам про задум і про ту величезну працю, яку Ви доклали
для написання цієї книги.
«Вибір теми дослідження поховань українців на теренах Північної
Пальміри не є випадковим. За часів царювання Петра І і Катерини ІІ
багато найвищих посад в імперії – канцлери, міністри,
губернатори, займали вихідці з України. Нерівний шлюб Єлизавети
Петрівни й Разумовського, наприклад, історики замовчують, хоча
внаслідок цих стосунків народжувалися діти... Зокрема, міністром
освіти був Олексій Разумовський, син Разумовського. А при Катерині
ІІ Завадовський опікувався цим міністерством.»
-Разом з тим це не завадило цариці ліквідувати Запорізьку
Січ
«Розумієте, імперська політика відносно України була аж надто
складною. Якщо взяти, до прикладу, стосунки між Петром І і Гетьманом
Мазепою, то нікуди не подінеш факт, що плідні взаємини між цими
двома державними діячами тривали понад 22 роки. Перший орден «Андрія
Первозванного» 1699-го року отримав Головнін, другий – Іван Мазепа.
Чому? Український гетьман зробив дуже багато задля розширення
кордонів Російської імперії, воював досить успішно при взятті
турецьких фортець. Сам цар цього ордена удостоївся шостим у
1703 році за те, що заклав Північну столицю Росії. А праправучка
гетьмана К. Разумовського Софія Перовська, при батькові
генерал-губернаторові Санкт-Петербурга, мала у владному й
матеріальному сенсі усе, що могла б забажати. Але вибрала шлях
ходіння у народ, який страждав, зайнялася акушерською справою в
лічниці для бідних. Проте возвеличили бездомну Ксенію Блаженну, а
пам’ять про Софію Перовську поросла забуттям.
Тому не слід сліпо вірити політикам і їхнім прислужникам-історикам з
інколи людиноненависницькою, кардинальною, не завжди підтвердженою
реальними фактами історичною «правдою»...
Імперські амбіціїї, як нам їх навіюють, це є не що інше, як
української еліти продукт. Адже на протязі двох століть вона була
панівною в царській Росії, окрім самих царів. І слугували вони, як
кажуть, вже іншому богові.
Вихідці з Києво-Могилянської академії були прикладом толерантності й
освіченості при дворі ще за Петра І та його наступників. Однак,
несподіваний розрив між гетьманом І. Мазепою та царем Петром І
спричинив багатовікову ненависть до народу України взагалі. Яким
чином це пояснити, наука допоки відповіді не дала...
-Тож повернімося до фактів, викладених у книзі «Український
некрополь Санкт-Петербурга». Чи вдалося Вам віднайти поховання у
Санкт-Петербурзі усіх визначних особистостей українського
походження?
Конкретного місця, власне некрополя, для поховань українців у
Санкт-Петербурзі ніколи не було. І я вважаю себе дуже щасливою
жінкою, що причетна до історичних місць, де бували гідні своєї
батьківщини українці. Д. Бортнянський, Т. Шевченко, Русови,
Лотоцький, М. Грушевський – вони мешкали у різних місцях.
Генезис українців у північній столиці так само є різним: одних
привозили примусово, інші приїздили добровільно. Після одружень і
народжень багато українців виїздили після отримання освіти, інші
залишалися. Кріпака Тараса Шевченка, як відомо, привіз зі собою пан.
1838-го року він отримав волю і міг обирати собі місце перебування й
проживання самостійно. Однак лишився в Росії на довгі роки, адже
доля його звела з Карлом Брюлловим, якого влада ні царська, ні
наступна не жалувала й не помічала. До сих пір немає ані музею, ані
якогось приміщення, ні площі, ні вулиці пам’яті цього російського
генія.
Вчитель був наближеним до двору царя Миколи І. Але мав вольнолюбний
і гордий дух, який передавав своїм учням. Молодого Тараса Брюллов
запросив до свого кола в майстерню, поводився з ним як з рівним.
Хіба є тепер таке у мистецтві? Він своєю власною працею викупив на
волю шістьох учнів, які потребували й вартували цього.
Разом з тим К. Брюллов осмілився якось через слугу Луку, українця,
відмовити в аудієнції самому цареві, чим відповідно накликав на себе
немилість першої персони в імперії, хоч царська родина користувалась
послугами художника ще довгий час.»
-Немилість влади завжди «пахне» кров’ю й тупою волею до знищення
пам’яток і самої пам’яті про вільнодумців...
«Часи минали. А ті нечисленні поховання, що нам тепер вдалося
відшукати й власними силами й коштом довести до певного ладу,
ближчим часом можуть узагалі зникнути.
Адже місця на центральних кладовищах там, як і де-інде, купуються за
гроші тими, у кого вони є. І на те, що там поховано історичну
особистість, ніхто не зважає.
Тема ця актуальна. Ми тут вирішили кожне поховання супроводжувати
портретами, короткими анонсами. У названій книжці П. Ковальов
підкреслює:
«Ще більшовицький режим безжально нищив меморіальні місця й
кладовища з так званими «нерекомендованими» діячами. Те ж саме
відбувалося й у Києві, Одесі, Харкові, Сімферополі, Чернігові,
Івано-Франківську, Полтаві, Ялті. Така сама доля спіткала багато
монастирських некрополів. Могили українських емігрантів – митців і
політичних діячів – упорядковувалися згідно із західними
стандартами, шанобливим ставленням до пам’яті предків. Великі
українські некрополі, що утворилися у Празі, Белграді, Варшаві,
Берліні, Бавенд Бруку (США), могили видатних представників України
на інших цвинтарях світу здебільшого впорядковували та утримували
родичі чи емігрантські громади. Слід зазначити, що понад 15 років
поспіль у київському часописі «Дніпро» друкується енциклопедичний
довідник «Некрополь України» - про місця поховання або смерті
видатних українських і причетних до України історичних і культурних
діячів.»
Проте, як це не сумно, абсолютна більшість лауреатів Національної
премії України імені Тараса Шевченка ніколи не бували на місці
першого захоронення Кобзаря, не знають, що кімната в Академії
Мистецтв у Санкт-Петербурзі ще чекає на те, аби нащадки облаштували
там музей геніального провідника української нації. Тож маємо надію,
що сучасна російська й українська влада повернеться лицем до пам’яті
наших славетних предків, незважаючи на кордони…»
Записав Олександр Нагорний
Опубліковано: 13. Mar. 2008
http://duda.org.ua/
|
